Війна екіпіровок: як контракти на одяг домінують у бізнесі тенісу
Уявіть гравця, який виходить на корт під софітами: світ стежить не лише за його грою, а й за кольором екіпіровки, дизайном поло та логотипом, акуратно розташованим на грудях.
Цей стилістичний вибір зовсім не випадковий: він уособлює всесвіт бренду.
За цим простим жестом ховається потужний економічний план дій, що перетворює кожен розіграш на маркетингову можливість, а деяких гравців – на справжні втілення комерційних стратегій.
Контракти на екіпіровку: новий стратегічний фронт у тенісі
Сьогодні екіпіровка – це справжня маркетингова зброя. Комплект, у якому грають у фіналі Ролан Гаррос, може підірвати продажі всієї лінійки, а несподіваний колір на US Open здатен стати візуальним кодом на цілий сезон.
Бренди інвестують мільйони, адже матч у «прайм-тайм» дорівнює глобальній рекламній кампанії. І, на відміну від ракетки, саме одяг найбільше видно на екрані.
Гравці стали брендами як такими. Минулося те, що чемпіони «просто носили форму». Сьогодні вони втілюють всесвіт, сторітелінг, логотип.
Федерер був першим, хто отримав власний, за ним пішли Надаль і Джокович, а нині їх наслідують Алькарас та Сіннер.
І головне: більшість заробляє більше на маркетингових партнерствах, ніж на призових у турнірах, де вони грають. Так улаштована економіка тенісу: імідж продається краще, ніж перемоги.
Наприклад, коли Джокович виграє Вімблдон, він отримує 3 мільйони доларів. А коли Джокович носить екіпіровку Lacoste, він заробляє утричі більше за рік.
Та сама логіка у Федерера, чиї маркетингові доходи часто перевищували 80 мільйонів на рік. Екіпіровка стала центральним бізнесом, інколи навіть головним джерелом доходу.
Великі фігури ринку: контракти XXL та гучні розриви
Новак Джокович – типовий приклад зірки, чиї контракти на екіпіровку швидко злетіли вгору, аж до потреби змінити спонсора.
Вже у 2009 році серб підписує десятирічну угоду із Sergio Tacchini. Але його успіхи стають проблемою.
Серб виграє забагато турнірів, надто швидко. Продажі стрімко ростуть, але бренд не встигає: він розриває контракт за два роки, не маючи змоги фінансово тягнути результати чемпіона.
Джокович переходить до Uniqlo у 2012 році, а у 2017-му опиняється в Lacoste приблизно за 9 мільйонів доларів на рік.
До цього додаються його кросівки Asics: 4 мільйони на рік за те, щоб взувати колишнього номер один світу. Загалом серб сьогодні отримує близько 25 мільйонів доларів щороку лише на спонсорстві.
Федерер: 300 мільйонів доларів за 10 років
Інший приклад – його колишній суперник Роджер Федерер. Але цього разу зміна пов’язана з розбіжностями з колишнім партнером – Nike.
У 2018 році швейцарець йде від американської компанії й підписує одну з найбільших угод в історії спорту: 300 мільйонів за десять років з Uniqlo. Рішення важливе, але не таке вже й вільне, адже воно не зовсім було його вибором.
«Nike, його історичний партнер, просто від нього відмовився», – зізнавався пізніше його агент Тоні Годсік.
Ще гірше: швейцарець залишає позаду легендарний логотип «RF», що належить Nike. Символічна рана і один з найсильніших логотипів у спорті, відібраний у власника.
А от історія третього члена Big 3 інша. Рафаель Надаль жодного разу не змінював екіпірувальника (Nike), з яким підписав угоду у 13 років.
Ця відданість дозволила іспанцеві отримувати 10 мільйонів доларів на рік і мати власний, уже культовий логотип: знамениті роги Бика з Манакора (прізвисько Надаля).
Nike вже в майбутньому із Сіннером та Алькарасом
Однак Надаль і Федерер вже на пенсії, що для Nike виглядає колосальною втратою. Але без паніки: каліфорнійська компанія подбала про майбутнє.
Нова хвиля вже золота. Карлос Алькарас і Яннік Сіннер – нові машини з продажу. Nike та інші бренди це зрозуміли: їхній вплив у соцмережах і результати на корті піднесли їх до рангу суперзірок.
Їхні контракти? Від 15 до 20 мільйонів євро на рік кожному. Плюс персональний логотип, як у їхніх попередників (Алькарас має представити свій під час Australian Open 2026). Небагато не мало.
Стратегії брендів, контракти та полювання на вундеркіндів
Ідеальна ситуація, що надихає інші бренди. Усі хочуть мати свого Алькараса і свого Сіннера, аж до підписання контрактів з дітьми, яким ще немає й 12 років.
Соцмережі підвищують видимість, і юніор, який став вірусним, може залучити спонсорів, не зігравши жодного матчу в основній сітці.
Діана Паррі, колишня перша ракетка світу серед юніорів, розповідає: «Я дуже рано підписала контракт з Asics, щойно почала виступати в юніорському турі».
І це не єдиний приклад: Шарапова підписала перший контракт з Nike у 11 років, Коко Ґауф приєдналася до New Balance у 14, а Вінус Вільямс заробила 12 мільйонів у Reebok усього в 15 років.
«Простіше підписати Новака Джоковича, ніж деяких юніорів»
Все частіше це явище перетворюється на головоломку для брендів. Переговори з юним гравцем можуть бути складнішими, ніж із зіркою:
«Підписати контракт із Новаком Джоковичем значно простіше, ніж з деякими юніорами, бо він має дуже чітке бачення. Він точно знає, чого хоче», – пояснила Марина Каїаццо, консультантка Asics, в інтерв’ю нашим колегам із Tennis Legend.
До того ж, тиск з боку родин часто величезний. Батьки хочуть забезпечити майбутнє. Бренди прагнуть зафіксувати угоду. А гравці, часом ще діти, мимоволі стають маркетинговими інструментами.
Нерівність: зірки і всі інші
Якщо боротьба між брендами ніколи не була такою запеклою в намаганні залучити гравця чи гравчиню, то що відбувається далі, коли контракт уже підписано? Які існують умови? Чи всі гравці мають однакові права?
Ні. Деякі чемпіони туру можуть погоджувати окремі пункти, як-от максимальна кількість знімань і заходів на рік, а також право обирати свою екіпіровку, взуття та працювати в тісній співпраці з брендом.
Чого не можна (або не завжди можна) сказати про пересічного гравця, який має дотримуватися таких правил:
- виключне носіння бренду, присутність на запланованих фотозйомках, медійні та онлайн-зобов’язання – під загрозою штрафів у разі невиконання або «браку видимості».
Безмежна втеча вперед?
Відносини гравець–бренд продовжують змінюватися з сезону в сезон. Тенісні гіганти завжди отримували гроші. Але ще ніколи стільки, як сьогодні. І ніколи не так рано в кар’єрі.
Теніс ніколи не був настільки медіатизованим. А за лаштунками – ніколи не був настільки прибутковим. Це піднімає такі питання:
як далеко ми зайдемо в перетворенні тенісу та його дійових осіб на справжній маркетинговий продукт? Чи є це добром для тенісу?
А якщо ні, то чи не є це необхідним злом? Чи не ризикуємо ми загубити в цьому процесі те, що становить «душу» цього майже двохсотлітнього виду спорту?
